Еверест все-таки підкорився: Українські альпіністи розповіли, чому їх евакуювали з вершини світу

На висоті 6400 у Тараса Позднія різко погіршився стан здоров'я, зазначають Патріоти України. Разом з ним залишився Роман Городечний, який розповів їхню історію на своїй сторінці у Facebook.

"Доброї пори доби всім!

Почну з подяки та вибачень Всім хто переживав, не спав або просто цікавився чи зможуть спуститися...

Одразу скажу, що щодня нотував замітки про день, що пройшов (якось видам в фейсбучний світ), про "будні" перед Еверестом , побутові і моральні проблеми.

Але зараз про те, що зробило певний резонанс і чому ми повинні були його зробити.

Почну з ранку 14.05, коли ми, прокинувшись на третьому таборі (7100 м), в супер бадьорому настрої, оскільки спали з киснем, нашвидкуруч чай, печиво і, немов під адреналіном, я побіг вгору. Підйом - затяжний, легенькі льодові стіни, все повністю на жумарі, черги з шерпів і туристів...Альпіністи, що спускаються і їм зовсім байдуже на те, що тобі важко, а перила одні і комусь доводиться відщіпатися (сумбурно,але ,хто в темі, той розуміє)...

На половині шляху мій ентузіазм почав помалу зникати, але в альпінізмі так завжди, сів, попив чаю і далі вогонь. 14:00 я дійшов до нашого намету, на висоті 7900 м, згадав фільм "Еверест", схожий - рівний величезний майданчик, який щосили продувається. Без кисню - ходити майже неможливо і тому всі з собою носять балони під ручку.

Дімон вже був. Тарас доходив. Наш план полягав у тому, щоб вийти о 20:00 на штурм. Ми сподівались набратись сил до 18:30 , зібратись і вийти.

Пообідавши перекусами (від переживань апетит був відсутній), ми спробували вмоститися троє в двомісному наметі і заснути. Це було близько 16:00, було чути, як кожен ганяє свої думки. Десь о 17:00 нас розбудив шерп Дімона, з дебільним питанням (вибачте за пряму мову), і залишок часу ми просто дивилися вверх і матюкали його...

О 18:30 почали збори, перевернули все, наостанок в мене були: балон+термос+ рукавиці на -30 (варєшкі), в куртці дексаметазон дві штуки + шприц, маленьке Фраголіно і супутниковий телефон віддав Мінгмі (мій 22-річний шерпа).

О 20:00 ми вийшли, йдучи правильним (не ривковим) темпом.

Перший підйом тривав години дві, я постійно аналізував себе, пальці рук, ніг, серце, чи не хочу в туалет - все було ідеально, аж поки, на висоті 8300-8400м я не відчув, що коли вдихаю, то втягую в себе частину маски, яка на лиці, спробував роздихати - ніфіга. Підійшов до шерпи, він зняв, постукав по поплавку, відкрутив, закрутив, каже - нормально. Нормально не було, так повторилось декілька разів, результат однаковий! Висновок, який мені сказали, був дуже простий: "там щось замерзло, ну ти ж якось дихаєш". Запропонував помінятися, на що він сказав: тоді я йду вниз, вибір був однозначний. Я зрозумів, що кисень потрапляє тільки в один правий клапан, швидко навчився викручувати губи різко вправо, щоб втягнути кисень в себе. Життя змусить ще не так...

Але постійне вирішення цієї проблеми відволікало мене від дурних думок.

На висоті близько 8500-8600м зустрівся з Дімоном, вирішили перевірити балони, було в обидвох менше 70 , так як ми втратили з поля зору шерпів, віднайшли стійке місце і щоб не заважати людям на стежці, дістали чай(замерзла кришка) двоє попробували відкрити, зірвали різьбу... Але чаю попили.

Підійшли шерпи, поміняли балони.

Я спробував ще раз видурити маску - ніфіга (типу знов відкрутив від балону, постукав і зачіпив назад). Результат -нульовий!

Далі була сходинка Хіларі, на якій всі висіли як сонні мухи, особливо китайці, яких шерпи за шкварки тягли вгору, але це допомагало не сильно і утворилась нормальна черга. Як тільки вони зависали, то підтягнутись їх вже не вистарчало. А на вулиці- трохи холодно.

Пролізли сходинку Хіларі, перед нами відкрився мега краєвид, я подумав вже все - фініш, от вона вершина! Але фіг там, висота була близько 8700м і до вершини ми ще стояли в черзі-колапсі (як у Львові в дощ)близько двох годин. Але вже звідти - вигляд був - БОМБА! Нам залишалось пройти декілька переходів, на одному я навіть вскипів – "go go go", бо китайська делегація знов зависла в своїх думках!

Майже перед вершиною є декілька переходів, де, якщо ти неправильно станеш або неправильно перещіпнеш карабін, або не в ті перила (а їх там дуже багато старих),то тебе можливо правнуки в Тібеті або в Непалі знайдуть.

Вершина! Ейфорія!

Згадую за супутниковий телефон, набираю Юлю, погода ще нормальна.

-Ало, кіцюню, я з вершини світу, ти як?

Радість, сльози, класно! Кажу, що може замовляти мені номера на машину 8848. Кажу, що тут дуже гарно і що я -Її любов.

Потім Дімон дзвонить татові і другу, я дзвоню мамі, яка три рази перепитує "звідки ти дзвониш?".

І тут починають хмари ставати чорнішими і чорнішими, ми судорожно робимо фотки і починаєм щось знімати на телефон, руки замерзають в секунду до стану, що неможливо зігнути пальці...

Згадую, що є ще Фраголіно, з яким треба зробити фото, Мімба вмикає мороз, що не памятає де його поклав,(але знаходить).

Доробляємо фото і відео (майже все на фотіку в Тараса, скоро буде, одразу покажемо) і тут, до мене на секунду доходить вся реальність даної ситуації: висота 8848м, вітер + сніг такий, що на метр нічого не видно, температура швидко наближається до -40, останній балон на мені, плюс маска з "приколами"! На секунду - тваринний страх, кричу Дімону: "свалюєм", а то ми дофоткаємся. В цей момент на вершині були три наших шерпа, Діминого ми бачили, як з’ясувалося, востаннє , в табір він так і не повернувся...

Почали швидкий і нервовий спуск, погода нагніталась. На першому ж переході побачили, як навернувся чувак, який піднявся на вершину без ніг, на протезах( добре, що був прищіпнутий і в касці), так би була біда. Спускаючись вниз, я повністю зрозумів статистику нещасних випадків(30/70). Людині надзвичайно важко стає виконувати елементарні правила техніки безпеки, йти на двох карабінах, дивитися чи в ті перила ти вщіпнувся, ВЩІПАТИСЯ! А найгірше, коли присядеш перевести дух і закриєш очі, тебе так прибиває, в тебе такі думки, що вивести себе з того стану буває дуже складно. Так люди там і замерзають і залишаються навіки.

Пройшовши, пролізши 40% зворотнього шляху, Дімон побачив альпініста, який навприсядки сидів на 8500м і не рухався, підійшов, запитав що трапилось. Загубив окуляри, барахлить маска. Дімон запропонував прищіпити його до нас, я відповів - нереально! Кажу, давай його між нами поставим, будем контролювати, щоб не спав, в мене були ще зайві окуляри. Дали йому, розтерли пальці, балон підкрутили на 4, почали спуск, було помітно, що непалець був знесилений, постійно падав, але ми не дали можливості йому знов заснути.

Почали фінальний спуск до табору, на одному з схилів Дімон показав рукою на червоний рюкзак на снігу, я не зразу зрозумів, придивився... кішки на ногах, ясно, труп. Але на 8000м - ну як так?! Рюкзаком переважно накривають лице альпініста, який загинув.

За 200 м до наметів зустрічаєм Мінгму. Він, як ні в чому не бувало, сидить на рюкзаку, не сильно поспішаючи нам допомагати!

Приходимо в намет і бачимо, що шерпи не до кінця защепили двері, а всередині - купа снігу! По максимуму розгортаємо, просто лягаю на матрац надувний і вирубуюсь на 5хв.

Приходить непалець, віддає окуляри, дякує, запрошує в гості. Мій стан на все погоджується, лиш би він швидше пішов. Не знаю чи Діма взяв координати.

Приходить Дімон, категорично заявляє, що йде вниз. Кажу йому, що ми 19 годин на ногах. На пропозицію відпочити - категорична відмова. Дімон дійсно важко переносить висоту. Він перевдягає сухі шкарпетки, складає речі, які треба віддати Шерпі для переносу вниз і виходить. Тут підходить Тарас, вони прощаються і Діма йде вниз.

Тарас залазить в намет, його трусить, розмова хитка, все понамерзало, на лиці чітке чорне обмороження під оком, просить допомогти зняти черевики - каже на ногах також щось зле.

Приймаєм рішення спати на 7900м в масках, хоча були випадки зупинки серця після таких навантажень, на таких висотах, але Тарас нетранспортабельний.

Таші (шерпа Тараса) приносить чай, випиває майже залпом, залазить в спальний мішок і виключається, серед ночі стогне і тяжко дихає навіть в масці.

Вітер не вщухає, намет кладе майже на бік, в мене починається дика панік. Чи Дімон дійшов в таку погоду, нам зараз порве намет, і т.д . лізе в голову якась фігня, висота напевно, випиваю таблетку і провалююсь.

Прокидаюсь від того, що нема вітру, занадто тихо. Година - 5:30, пробую розбудити Тараса, він просить ще півгодини, беру балон йду в туалет на вулицю. Це виглядає весело, але без балона - взагалі жестяк

Піднімаю Тараса, зразу дають про себе знати проблеми з зором, дезорієнтація. Каже, як відкриває око,то ніби перцем чілі туди заливають, вдягає окуляри, а зверху - мою маску хамелеон. Але каже, що однаково дуже болить, сил немає взагалі, бере чай, а руки трусяться. Сидіти на цій висоті категорично не можна, сили організм покидають, тим паче другу добу. Приймає рішення - Дексаметазон , не довго роздумаючи Тарас коле два - стан яснішає. Збираємось, хоча сам він черевики і систему одягнути не може, шерпи допомагають. Підходжу до Таші і показую на зібрані баули Дімона, кажу нехай Ламба шерпа (Дімин шерпа) їх забере в бейс кемп, на що отримую відповідь, що він - фініш! Як фініш?!Не знаю як, але фініш! Одна з версій - при перещіпуванні карабіна, зірвався вниз. Друга - просто не розрахував своїх сил, і заснув на схилі. Поки розуміння нема, але син шерпа, що пропав, вже приходив до Дімона за компенсацією...Питання: чому мій шерпа, який йшов сам, а не вів мене, не підстрахував друга по роботі?!

Йому було 45!

Шерпи сказали, що вони самі знесуть наші речі в бейс кемп і ми по трошки рушили вниз. Перехід 7900-7100м в основному не важкий, але є деякі скельні моменти, черга на підйом в четвертий табір, плюс у Тараса зір 30% , зовсім поміняв рівень складності. Ми йшли дуже повільно, перестібаючись, кожен раз знімаючи рукавиці, і я чітко розумів, як йому боляче, коли сонце пробиває через окуляри. Він аж скручувався від болю.

Майже перед третім табором (7100м) зустріли Іру, в неї був дуже бойовий настрій, розцілувала нас і побажала без пригод добратися до табору два. Ми сказали, щоб без фанатизму. Не знаю як Тарас дійшов донизу. За його словами, він бачив тільки силуети, а якщо очі розплющені більше 30-40 сек, то починало різко боліти. Звідкіля проблеми з очима? Коли почався спуск з вершини, то сила вітру зі снігом була шалена і його окуляри з маску дуже скоро заліпило снігом, відповідно нічого не видно, рішення - без окулярів. От результат!

Година 15:00 ми дійшли до табору два, взявши до уваги попередні дні і ночі ми були зовсім без сил, в нашому кітчен темпі була жінка, яка попросила описати симптоми. Вона сказала, що це зовсім не жарти і нам необхідно викликайти вертоліт. І тут почалось.

Ми зв’язались з бейсом, описали ситуацію, сказали, що всі поліси в нього є (директор Дава) на пошті, вони сконтактували з Україною, брокери України ще з кимось і так далі...

Дівчина-лікар, розуміючи, що час затягується, а нічого не відбувається, запропонувала закрапати розчином Дексаметазона + Ібупрофен. Ті процедури відбувалися декілька раз(я навіть відео зняв).

Тарасу не стало краще, пішли шукати намет, де можна було б хоча б його вкласти, знайшли в шерпів, поки їх не було. Біль нещадно мучив! В цей час (орієнтовно 15:30) на зв’язок вийшов Дімон з бейса і сказав, що українська сторона не може оплатити евакуацію, тому що в них там щось по регламенту не працює! (але зараз ще там з кимось зв’яжуться і підтвердять інформацію). Мій шлунок також не витримав цих декілька цікавих днів, а ще втома, плюс те, що я накинувся на їжу, після двох днів на сухому пайку - ось і шалений результат. А ще хмари почали сідати нижче і голова потрошки ставала квадратною. В цей момент прийшов Мімба, в нього був наш супутниковий телефон. Тарасу ставало гірше, починало трусити. Приніс з його рюкзака дві таблетки Кетанов, попустило, хоча я для себе розумів силу таких знеболювальним.

З вертольотом тишина і далі, вже починало темніти. Ось тоді я і прийняв рішення, що треба робити кіпіш, бо інакше нічого не буде. З 15-го разу дозвонився до Юлі (дружини) і сказав, щоб робили все, що можливо. Далі - історія відома.

А спали ми в наметі, на карематі (не надувному) одягнені в високогірні костюми і накривались одним спальним мішком(хто знає що таке -17 всередині намету, той мене зрозуміє).

Вертоліт був о 6:10 зранку, хоча ніколи раніше 9:00 не прилітає. Чудеса!

Особлива подяка Наталії Шелестак. Вона вміє донести інформацію. Результат був!"